Светлана ЛУЦАК

РІДНЕ СЕЛО

Там, де Бистриця-річка
Свій прискорює біг,
Є село невеличке -
Мій в житті оберіг.
Як згадаю я хату
В яблуневім саду,
Бачу юного тата,
Маму ще молоду.

Тут тумани стікають
Із Карпатських вершин,
Коломийки лунають
До гірських полонин.
І над дахом лелека
Чорнокрилий кружля,
Наче він віддалеки
Знов приніс немовля.

Я була в Будапешті,
У Варшаві була,
По Берліну, нарешті ,
Прогулятись змогла .
У столицях пихатих,
У країнах чужих
Всюди згадую хату,
Всіх людих дорогих.

Монастирчани, Монастирчани -
Прикарпатське село.
Мову рідну тут вивчено,
Звідси в світ понесло.

***

Мені щоночі сниться сон:
Струнка берізка біля клену,
Співає десь акордеон,
І ти, закоханий у мене.
Цей дивний сон, немов кіно,
Я знов і знов дивитись хочу,
Рука в руці ми стоїмо,
А розмовляють тільки очі.

Ми стоїмо біля ріки,
Твій поцілунок ятрить душу,
Та, як вода, пливуть роки,
І я тебе забути мушу.

Минуло вже багато літ,
Як ми були з тобою разом,
Під сонцем часу станув лід,
Яким скувала нас образа.

О, мій коханий, я молю:
Ти відпусти мене на волю,
Бо вже не скажеш: "Я люблю ...",
І серце умира від болю ...